1. Гордій

  — Які плани на вечір? — голос друга з динаміка приводить мене до тями остаточно.

  Після майже двадцяти годин перельоту вирубався одразу, тільки-но голова опустилася на подушку.

  — Род, які плани, спати хочу, — треба було ще поніжитися на пляжі. Дурень. Ні, додому прусь. Нудно мені там стало.

  — Ти місяць відпочивав, настав час друзям розповісти, як гарно на Мальдівах.

  Друг не відчепиться, знаю, і навіть не намагаюся вмовити.

  Ліниво підводячись з ліжка, виходжу на балкон. Ще світло на вулиці, а отже, я не так уже й довго спав.

  Род бубонить, розповідає як справи у нашій шкільній команді, яка займалася ціле літо, щоб взяти кубок і цього року. Займалися без капітана, я заслужив на відпочинок.

  — Одним словом, нас тут ганяли, поки ти з дівчатами на шезлонгах ніжився, — підколює.

  Перші два тижні все в кайф було, потім набридати почало.

  — Ти сам відмовився від відпустки.

  — У мене справи важливіші були, — сміється.

  Згадую про їхню з Костею суперечку і сам починаю ржати.

  — До речі, вітаю з перемогою, — весь десятий клас не міг заспокоїтись.

  У нас елітна школа, кого-небудь не пускають і не приймають.

  Пацани якось на футболі посперечалися, що зможуть спокусити доньку директора. Це зайняло майже пів року. Не такою вже й легкою здобиччю дівчинка виявилася.

  — Я в душ, давай у нашому кафе за годину, — кидаю телефон на ліжко і мчу у ванну.

  Я сам люблю такі приколи. Без заворух нашу школу можна назвати зборищем інстадів та мажорів. А так хоч поржати можна. Головне — хто знає, що є тема, всі мовчать, не хочуть мати справи з нами.

  Розважаємо себе самі, як можемо.

  Одягаю легку світлу футболку, шорти та взуваю кросівки. За вікном середина серпня, спека нестерпна. Я одразу з дому у таксі й майже за годину біля нашого кафе.

  — Привіт, — киваю хлопцям на вході.

  Без страху йду за наш столик. Він завжди вільний, хіба що мій батько може прийти на хвилі подивитися. Хоча це навряд.

  Замовляю колу і щось перекусити, тільки влаштовуюсь, як Родіон з Костею тут як тут.

  Падають поряд, вимагаючи подробиць мого відпочинку.

  — Так, ну крутяк, реально. Якби мені родак подарував таку путівку, я б школу на золоту медаль закінчив, — хмуриться Костян.

  — Іншим разом тобі віддам, сам більше не поїду, — зітхаю, згадуючи причину, через яку батько мене нібито нагородив.

  Насправді, щоб під ногами не плутався.

  — До речі, про школу, — усміхається до скромної офіціантки Род. Напевно, звичка залишилася після доньки директора школи. Там дівчинка сама сором’язливість була, тому так довго тривала суперечка. — Одинадцятий клас, потрібно щось грандіозне, — блиснувши азартним поглядом, Род потирає долоні.

  — Є пропозиції? — я сам уже пограв би. Пів року збоку спостерігав, тепер повеселитись хочу.

  Далі універ, а там робота, коли божеволіти, якщо не зараз?

  — У директора є ще одна донька? — плескає друга по плечу Костян. — Я б узяв реванш. Могли б і на трьох щось вигадати.

  — Ні, так не цікаво, — крутить носом Радіон. — Це одинадцятий клас, потрібно щось грандіозне.

  — Наприклад? — напевно, щось вигадав.

  Я не проти. Вже передчуваю цікавеньке.

  — Рандомно вибираємо номер школи, — нахиляється через стіл друг, хитро примружуючись, — переводимося туди та спокушатимемо найзатятішу заучку. І хто першим закохає її у себе, — хитро примружується, — матиме три бажання.

  — І в чому прикол? — ідея цікава, але все ж таки. Таке можна і в нашій школі зробити. — У мене гарненьке обличчя, сам знаєш.

  — Ні-і, — хмикає. — Ти забудеш, що у тебе родаки депутати. Про круті тачки, водіїв і так далі.

  — Окуляри, лахи з ринку, — спалахую ідеєю. Родакам справи немає до того, як і де я навчаюсь. — Зараз же наберу секретаря тата, нехай готує документи на переведення.

  — У нашому місті двадцять чотири школи, — Род починає шукати в телефоні нам місце потепліше. Запускає генератор, показуючи всім екран.

  — Двадцять один! — оголошує результат, поки я пишу секретареві свої забаганки.

  — Ну що ж, — роблю ковток, передчуваючи початок цікавенького, — підбадьоримо школу номер двадцять один! — Ржу. Ще два тижні є, щоб вжитися у роль. — Термін? — вибираю собі в напарники Родіона. Він красою не блищить, але хитрий як лис. Буде цікаво.

  — Два місяці, — простягає руку. Потискаю, і Костя швидко перебиває. — Даю тобі фору, — відкидається на спинку дивана друг, — дівчину вибереш сам.

  Виберу, звісно, я виберу!

  — Я гарний хлопчик, — одразу забираю собі роль.

  — Отже, мені й особливо напружуватися не доведеться! Я залишуся крутим татусевим синочком, — вигинає губи в зловісній посмішці. — Думаю, цього разу твоє гарненьке обличчя тобі не допоможе! — Передчуває перемогу Родіон.

  — Окуляри мені на допомогу, — стібусь. Хлопці починають ржати й одразу піднімають банки з колою, щоб відсвяткувати початок веселої пригоди.

  2.Інга
  
    — Усе, мамусю, татусю, я втекла, — хаотично запихаю книжки до рюкзака. Господи! Це ж треба було проспати! І лягла майже о дев'ятій, з курми. Ну, в принципі, це я. Сонна курка. Або читаю ночі на проліт, або не можу очей розплющити.

    Біжу в коридор, застрибую в кросівки та відчиняю двері.

    — От дірява моя голова! — знімаю і знову мчу в кімнату.

    — Ну, що знову? — з кухні виглядає тато. Я аж заздрю йому, у нього ще два дні вихідних.

    — Гітару забула!

    — Дочко, ти хоч млинці з собою візьми, а то скоро не одну, а дві гітари та ще цеглу носитимеш, щоб вітром не здуло, — регоче батько.

    Я знаю, що він жартує, без каверзи, але мене це дратує.

    Ну худа я, скільки не їм, нічого з цим не можу вдіяти.

    Тато жартує часто, мовляв, добре, з року в рік не треба лахи купувати, розмір не змінюється, тільки доточувати — зріст збільшується.

    Пробігаю повз, закочуючи очі.

    — Окуляри? — тріпає мене за волосся, яке я вже не встигаю зібрати у свою улюблену гульку.

    — Є, — бурчу. Я часто забуваю, бо хвилююсь. А хвилююсь я постійно. Життя таке, особливо коли є навчання.

    Дуже хочу вступити на факультет іноземних мов, обожнюю їх, втім, як і інші предмети.

    — Успіхів! — долинає з кухні голос мами.

    — Дякую, мамо, — махаю батькові та виходжу з квартири.

    Маршрутки ходять кожні п'ятнадцять хвилин, але мені треба встигнути на ту, що за дві хвилини буде на зупинці. Добре, що вона недалеко — хвилина ходьби від дому.

    — Доброго ранку, Інго, — вітається зі мною сусідка, поки я гарячково тисну кнопку виклику ліфта. — Так не працює він, іди пішки, — ощасливлює бабуся.

    Дякую тітці Маші та мчу вниз. Восьмий поверх! Поки збігаю на перший, вискакую з під'їзду, як маршрутка показує мені хвіст.

    — З новим навчальним роком мене! — зітхаю, намагаючись дихати.

    Так завжди. Тільки-но відповідальний день — все з рук падає.

    Сьогодні директорка обіцяла мене до “Б” класу перевести. Тільки нагадати їй треба, а як я нагадаю, якщо запізнилася?

    Засмутившись, сідаю на лавку, однаково чекати доведеться, то хоч книжечку почитаю.

    Сподіваюся, у “Б” класі буде набагато спокійніше, ніж в “А”. Я не можу зосередитися на уроці від їхнього шуму, іноді навіть доводиться вдома весь матеріал перечитувати, та й Карініна спокою мені не дає. Чіпляється за кожного зручного випадку. Теж мені, королева краси.

    До школи приходу майже перед дзвінком, але з твердим наміром виконати свій задум: перевестись, щоби спокійно вчитися.

    До речі, батькам ще не казала. Не бачила потреби турбувати їх, якщо сама можу вирішити проблему.

    “Б” клас набагато спокійніший, і мажорів там немає, слава Богу!

    Директрису зустрічаю в коридорі, і вона одразу виконує свою обіцянку.

    — Ось, Мишкіна, вчися на здоров'я, — передає мене до рук класної керівниці.

    Проходжу в клас у піднесеному настрої й одразу сідаю за першу парту.

    — Ти що, з нами навчатимешся? — дивується Вася. Він найрозумніший у класі. Був. Тепер ні, я ж прийшла.

    — Ага, — радісно киваю, дістаючи з рюкзака підручники.

    Реакція його мені не цікава, найголовніше — я досягла свого.

    Починається урок, по фізіономіях учнів вже видно: вони не дуже задоволені, але це мене не хвилює. Я хочу вчитися, отримати диплом та поїхати працювати до Канади. Все!

    — Діти, увага, — заспокоює клас вчителька. І, о боги! Одразу стає тихо. У нас треба шість разів гаркнути, щоби власний голос почути.

    Ні, годі, не в нас, а в “А” класі. Я тепер в іншому, і згадувати чи думати про минуле забороняю.

    Та й згадувати особливо нічого, друзів у мене там взагалі не було. Мажори з мишками не дружать. Дуже добре пам'ятаю слова Карініної.

    Так, все, вчитися!

    — Сьогодні до нас перевівся з дуже, повторюю ще раз, з дуже престижної школи новенький, — обводить поглядом клас вчителька. — Гордій Буданов.

    Високий хлопець у картатій сорочці, заправленій у темні джинси, прямує до столу класної, часто поправляючи окуляри.

    Хм, від престижної школи до нас? Цікаво! Може, конкурентом моїм буде? Було б класно! Ніщо так не мотивує вчитися, як серйозний суперник.

    — Мишкіна, хлопцеві за медичними показаннями належить на першій парті сидіти, тому або з тобою, — поправляє окуляри, дивлячись на мене. Вона знає, що люблю сама сидіти, — або сідай із Васею на другу.

    Ну вже ні! Я не піду на другу. Нехай сідає, мені не шкода. Тим паче він нормальний, на вигляд.

  Головне — не мажор. Терпіти не можу цих недоумків!
...