Пролог

  Тео
    Я тебе вб'ю... Саме таким поглядом дивився на мене батько, спершись руками до столу. Я намагався пригадати всі свої помилки за останній період, але не було абсолютно нічого, що могло б його розлютити. Очікування здавалося нестерпним, але я вдавав, що мені байдуже. Я продовжував розслаблено сидіти на дивані, закинувши одну ногу на коліно іншої.
    — Будь ласка, скажи мені, — суворо почав батько, — що насправді ти не збезчестив доньку Ендрю де Квінсі.Я напружився та трохи скривився. Насправді мені зовсім не хотілося говорити про це, бо я абсолютно не мав, що сказати на такі звинувачення. Збезчестив? Це занадто гучно сказано.
    — Не розумію, про що ти, — пробурмотів я.
    — Господи, перестань! У тебе була всього лише одна важлива умова в контракті з де Квінсі, і ти, чорт забирай, порушив її!
    — Нагадую, що насправді там було близько двадцяти п'яти умов.
    — І найважливіша з них — це те, що тобі заборонені будь-які стосунки з доньками твого спонсора. То якого біса ти розважався з Луїзою, Тео?
    Ця розмова почала мене дуже сильно дратувати. Минулого року я погодився з татом та підписав контракт з Ендрю де Квінсі, який зголосився бути моїм спонсором на чемпіонаті з мотогонок, що мав розпочатися за два місяці. Увесь рік я активно готувався, ігноруючи чіпляння зі сторони однієї з двійняток де Квінсі, а зараз мене, бляха, звинувачують у тому, що вона обдурила мене та просто-таки спокусила.
    — Усе було не так! — голосно сказав я.
    — Просто скажи мені, — наполіг тато. — Ти був з нею?
    — Ми... Ми переспали два тижні тому, — неохоче зізнався. — Але я нічого не пам'ятаю, зрозуміло? Я навіть не знав, що це була вона, доки не прокинувся вранці! Вона мені щось підсипала, бо у мене часткові провали в пам'яті.
    — Луїза? — перепитав батько, піднявши обидві брови. — Ти розчаровуєш мене, Тео. Тобі майже двадцять три роки! Ти вже давно не підліток, який не може вгамувати свої гормони. Невже складно було дотриматися цієї умови?
    — Годі! У чому ти мене звинувачуєш? Це була костюмована вечірка! Вона сама підійшла до мене та звабила. І я не впізнав її. На ній була чорна перука і лінзи, а ще занадто відвертий одяг. Як я міг зрозуміти, що це Луїза? Я думав, що це одна з тих дівчаток, яких запросив Вадим.
    — Це звучить максимально дивно, — пробурмотів тато.
    — У чому взагалі проблема? Вона вже доросла дівчина. Їй двадця...
    — Дев'ятнадцять! Луїзі дев'ятнадцять, Тео! І вона занадто скромно вихована, щоб спокушати тебе. Ти сам хоч чуєш, що говориш? Це звучить як нісенітниця!
    — Ти не знаєш, яка вона насправді, тату. Луїза прикидається милою, хорошою та слухняною дівчинкою перед своїм татусем і незнайомими людьми, але насправді вона ще те стерво. І, чесно кажучи, вона не поводилася як незайманка.
    — Тео! — обурилася мама, коли увійшла до вітальні.
    Я роздратовано видихнув та рівніше сів на дивані, хоча мені хотілося якнайшвидше втекти кудись звідси.
    — Звідки ви взагалі про це знаєте? — спитав я, насупившись.
    Тато випростався та сперся на край столу, склавши руки на грудях.
    — Ендрю розлючений, — сказав він. — Хтось шантажує його вашими фотографіями.
    — Якими ще фотографіями?
    Я був відверто здивований, адже навіть якщо нас хтось і зняв на камеру, то це точно мало бути сплановано. Здається, ми були в кімнаті молодшої сестри Вадима, а вона — найкраща подружка Луїзи. В носі закрутило від запаху підстави. Це точно Луїза знову грає у свої тупі ігри. Але навіщо їй це? Цього я поки не розумів.
    — Я просив його не надсилати нам фотографій, — продовжив тато, — бо мені вистачило того, що було п'ять років тому з Вікторією. Ви з сестрою вартуєте одне одного.
    — Власне, — втрутилася мама, — я щойно розмовляла телефоном з Ендрю. Вони вимагають одруження.
    — Що? Якого біса? — закричав я, зірвавшись на ноги. — Яке ще одруження?
    — А ось тепер, Тео, ми переходимо до наслідків твоїх необдуманих вчинків, — буркнув тато. — Коли ти зв'язуєшся з такими людьми як де Квінсі, то май ласку дотримуватися їхніх умов. Покійна мама Луїзи була єдиною спадкоємицею королівського роду де Квінсі, про що тобі дуже добре відомо. Твій прадід, який більшу частину свого життя прожив в Англії був добре знайомий з її дідусем. Це дуже консервативні люди з застарілими правилами та установами. Дівчата живуть обмежено в плані романтичних стосунків, а ще їм не дозволяється бути з хлопцями до весілля. Я сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.
    — До чого тут взагалі я? Вона сама цього хотіла!
    — До того, що вона віддала тобі свою цноту, Тео, — заговорила мама. — Можливо, їй захотілося відчути свободу, тому вона пішла на такий крок. Але у когось є ваші фотографії, а це — проблема. Особливо, для сім'ї королівського походження. Ендрю хвилюється про те, що ті фото потраплять у руки його тестю. Це стане кінцем для них, їхнього бізнесу та навіть їхнього місця в суспільстві.
    — До того ж я повинен нагадати тобі, що порушення умов договору вимагає штраф. Дуже великий штраф, Тео. Ти ж розумієш, що Ендрю відмовиться бути твоїм спонсором після такого. Чемпіонат на носі. Ми втратимо абсолютно всі можливості, а ти не зможеш взяти участь у цьому році.
    Я втомлено потер обличчя руками. Голова йшла обертом від цих усіх новин. Звісно, найважливішим був спонсор, адже мій батько не захотів підтримувати мене в мотогонках. От якби я був автогонщиком, то татусь з радістю б спонсорував мене. Але ж я не Вікторія — його улюблена донечка. Я всього лише одне суцільне розчарування. І саме так я почувався у цей момент від його погляду, сповненого суцільної зневаги.
    — Я знаю, — прошепотіла мама, підійшовши до мене. Вона легко стиснула мою руку своєю долонею. — Я чудово знаю, що ти не хочеш одружуватися. Але інколи потрібно нести відповідальність за свої вчинки. Ти розважився та повеселився з Луїзою, використав її заради своєї втіхи, але вона не така дівчина, до яких ти звик. У них є свої сімейні правила, яких нам ніколи не зрозуміти.
    — Ти хочеш, щоб я одружився з нею? — спитав я, глянувши на маму.
    Вона з відвертим співчуттям глянула на мене. Мені хотілося провалитися крізь землю від сорому та зневаги до самого себе. Якби я впізнав її тоді, то нізащо б не пішов з нею в ту кімнату. Це ж Луїза де Квінсі — дівчина, яка дратує мене лише одним своїм виглядом. Я зненавидів її з першої ж миті, як тільки побачив. Тоді, коли кожен бачив у ній милу та тендітну дівчинку, я відразу відчув її справжню сутність: лицемірка, маніпуляторка, брехуха та любителька підстав і брудних ігор. Я знав точно, що ця ситуація з одруженням — її рук справа. Вона обвела мене навколо, обдурила та обхитрувала на всіх фронтах. Я знав, чудово знав, що вона стане величезною проблемою, але, здається, Луїза націлена просто-таки знищити мене. Тільки їй це не вдасться, бо я перший знищу її. Навіть якщо для цього мені, чорт забирай, треба одружитися з нею.
    — Добре, — погодився я. — Якщо іншого виходу нема, то я готовий одружитися.
    Я помітив, що батьки переглянулися між собою. Від цього божевілля моя голова ледь не вибухнула. Мені хотілося сісти на свій мотоцикл та втекти туди, де мене ніхто б не знайшов. Особливо та надокучлива Барбі.
    — Тоді я зателефоную до Ендрю та скажу йому, що ми готові приїхати завтра на заручини, — сказала мама. — Нам негайно потрібно купити каблучку та подарунки усім членам їхньої сім'ї.
    — Їдьте за каблучкою та подарунками, — скомандував тато. — Я сам поговорю з Ендрю.
    — Для чого такий поспіх? — здивувався я. — Якщо вже завтра заручини, то весілля...
    — Вони бояться, що ті фотографії десь опублікують, — пояснила мама. — Якщо до того часу ви будете вже заручені, то репутація Луїзи та її сім'ї постраждає значно менше. То що, поїхали?
    — Ти хочеш, щоб я їхав з тобою обирати каблучку?
    — Ну, це ж твоя наречена, Тео.
    — Купи сама, гаразд? Я довіряю твоєму смаку, мамо. До того ж, думаю, Луїзі буде байдуже на каблучку. Краще купи їй пляшечку, куди б вона змогла виприскувати свою отруту. О! І бажано рожевого кольору. Вона помішана на ньому.
    Я залишив батьків у вітальні, а сам поспішив до своєї кімнати. З гуркотом зачинив двері та деякий час знервовано ходив туди-назад. Я ніколи не думав, якою жорстокою буває ціна помилки, але тепер я чудово це знав. Роздратовано вдарив ногою по тумбочці так сильно, що вона перевернулася разом з усім, що стояло на ній. Я злився та страшенно лютував. Клята Луїза де Квінсі! Я, бляха, вб'ю тебе голими руками, коли побачу.
    Я витягнув свій телефон, намагаючись у списку вхідних дзвінків знайти її номер. Вона інколи діставала мене, наче божевільна фанатка, але я так і не записав її номеру. Чесно кажучи, мені завжди хотілося заблокувати цей дурнуватий номер, що закінчувався на "555". Як якесь довбане ангельське число, але їй би більше личили шістки. Вона — диявол в людській подобі. І коли я набрав її номер, то мені хотілося заричати зі всіх сил. Потім з мого горла вирвався істеричний сміх і я просто таки кинув телефон на підлогу. Вона, бляха, заблокувала мене...
    — Ось! — мама передала мені темно-синю оксамитову коробочку. — Не забудь, на який палець надіти її.
    Вона постукала своїм вказівним нігтем, нафарбованим червоним лаком, по своєму безіменному пальці з двома обручками. Я видихнув, стримуючи своє роздратування. Через декілька годин я офіційно стану нареченим, хоча завжди переконував себе та усіх, що ніколи не одружуся. Одна помилка... Лише одна помилка, яка коштувала мені всього.
    Я відкрив коробочку, хоч і мені насправді було байдуже на каблучку. Всередині було красиве кільце з білого золота з дрібненькими прозорими діамантами навколо та великим рожевим діамантом у вигляді сердечка по центру. У яскравому місячному світлі, що било в салон лімузина, каблучка мерехтіла дивовижними відтінками.
    — Їй сподобається, — пробурмотів я та гучно закрив коробочку. — Дякую, мамо.
    Я знав, що вона хотіла почути це від мене. Тоді, коли усім було байдуже на все, мама турбувалася про кожну дрібницю. Вона усміхнулася, торкнувшись моєї руки. Я підняв погляд на батька, що сидів навпроти у своєму новенькому вугільному костюмі. Погляд яскравих сірих очей, як завжди, був твердим та суворим, без натяку на ніжність. Ця ситуація, мабуть, злила його не менше, аніж мене.
    Лімузин зупинився біля воріт величезного будинку, який Ендрю де Квінсі купив минулого року, коли повернувся з доньками на свою батьківщину. Це зараз він один з найбагатших людей світу, а колись цей чоловік був звичайним студентом Андрієм Тарнавським, якому пощастило переїхати до Англії та одружитися з Мелоді де Квінсі — спадкоємицею одного з королівських родів. Напевно, їхнє одруження свого часу викликало неабиякий скандал.
    — Ми приїхали, — сказав тато, відриваючи мене від думок.
    Я виглянув у вікно, дивлячись на цей великий будинок у стилі палацу. Занадто, як для трьох людей. Хоча тут у них, мабуть, ще й персонал був.
    Батько першим вийшов з лімузина. Він допоміг вийти мамі, а за нею вистрибнув я. Сховавши коробочку з каблучкою в кишеню чорних штанів, я знервовано поправив манжети рукавів білої сорочки. Вхідні двері відчинилися, і на сходах з'явилася мила жіночка старших років. Вона зустріла нас та провела всередину. Мама в одній руці несла пакети з подарунками, а іншою трималася за тата. Я ж просто плентався позаду з величезним бажанням втекти звідси. Оглянувшись на ворота, зауважив, що вони достатньо високі. Мабуть, близько трьох метрів. Якщо підстрибнути, то можна було б вчепитися руками та перелізти через паркан, а тоді — шукай вітра в полі! Але я не міг осоромити свою сім'ю ще більше, аніж уже зробив це.
    Нас провели довгим просторим коридором з золотистим обрамленням та картинами на стінах, доки ми не опинилися у вітальні.
    Я глянув на Ендрю, що з останніх сил намагався стримувати свою лють. Його погляд мав би налякати мене, але цього не сталося. Він дивився так, наче я був останнім виродком, що не послухався наказу та збезчестив його доньку, але він навіть не здогадувався, яким монстром його донечка була насправді. Я перевів погляд на дівчину, що стояла поруч з ним. Лорена, старша з двійняток де Квінсі, легенько усміхнулася мені. Вона була з тих дівчат, у яких з легкістю можна закохатися з першого погляду: густе темно-русяве волосся, великі зелені очі з ледь помітним блакитним відтінком, виразні риси обличчя з гострими вилицями, маленьким носиком та пухкими губами. Лорена була наче з тих крихких фарфорових ляльок, до яких варто торкатися боязко, обережно та з ніжністю. Я усміхнувся їй у відповідь, бо з двох доньок Ендрю, Лорена мені подобалася все ж таки більше.
    — Вітаю, — почувся звідкись з іншої сторони голос, від якого мені хотілося скривитися. — Рада бачити вас містер та місис Ємчук.
    Мама ледь стримала сміх, адже нас ніхто так не називав. Ну, у королівських сімей свої вимоги, яким жоден з нас не посмів заперечити. Краєм ока я помітив рожеву пляму. Мене мало не знудило, коли я побачив цей колір. Луїза була повною протилежністю своєї сестри: волосся, пофарбоване у світлий блонд, що досягало трохи нижче плечей, обличчя у формі сердечка, тонкі світлі брови, яскраві блакитні очі, занадто пухкі губи та невелика, але помітна, родимка на щоці. Я просканував її тіло у цій закритій сукні рожевого кольору, що надавала їй максимально скромного вигляду. Вона мило усміхалася усім, намагаючись здаватися доброзичливою.
    — Тео, — сказала вона, глянувши на мене.
    Це було щось схоже на привітання, бо Луїза трохи схилила голову вбік. Наші погляди зустрілися. І, клянуся Богом, на одну мілісекунду її маска впала. Усмішка вмить стала хитрою, а очі наповнилися переможним блиском. Вона ледь здійняла голову, задоволена собою. Луїза переконана, що перемогла у нашій боротьбі, але вона дуже сильно помиляється, бо я намірений перетворити наше одруження для неї на один суцільний кошмар. Вона дуже сильно пошкодує, що дозволила собі обманути мене.
  Розділ 1
  
    Тео
      Один рік тому
      — Завтра чекаю тебе в гаражі біля автодрому, — сказав я до свого найкращого друга. — Сьогодні привезли новенький мотоцикл для чемпіонату. Мені вже так хочеться подивитися на нього, що аж руки тремтять. Ти повинен розділити цей момент зі мною.
      Я підняв свої долоні, зауважуючи легке тремтіння від приливу сили адреналіну. Відтоді, як тато сказав мені, що Ендрю доставив сьогодні новий мотоцикл для чемпіонату з шосейно-кільцевих мотогонок, я більше не можу думати ні про що інше. Мені хотілося провести рукою по новенькому мотоциклі, роздивитися все в найменших деталях, заглянути в найдрібніші щілини. Одна думка про це змушувала мою кров закипати.
      — Цей твій новий спонсор якийсь крутий, — сказав Вадим, спершись до свого байка.
      — Ага, — пробурмотів я. — Ще б умов у контракті з ним було трохи менше.
      — І скільки їх?
      — Двадцять п'ять.
      — Двадцять п'ять? — здивувався друг. — І в кожній з умов є підпункт.
      — Звичайно! Ти не повіриш, яка там одна з умов. Це просто абсурд.
      — І яка?
      Я хмикнув, склавши руки на грудях. Холодний вечірній вітер подув у обличчя, а мені раптом захотілося рвонути кудись.
      — Не наближатися до його дочок, — відповів я, засміявшись. — Ніби мене дуже цікавлять розпещені королівські дівчатка.
      — Дочок? — перепитав Вадим.
      — Двійнятка, — пояснив я.
      — Ти знайомий з ними?
      — Ні, звісно ж. Я з Ендрю познайомився лише два тижні тому. Чесно кажучи, я не дуже хотів, аби він був моїм спонсором.
      — Але вибору в тебе не було, — зауважив друг. Він витягнув з кишені пачку цигарок та простягнув мені одну з них. Я похитав головою, заперечуючи. — Хоча він багатий. Можливо, тобі того року нарешті вдасться перемогти в чемпіонаті. Минулого сезону ти зайняв шосте місце. Не надто хороший результат.
      — Це все через те, що в мене моцик перед останнім заїздом полетів! — обурився я.
      — А я казав тобі, що те сміття вже давно треба було замінити.
      — Я не міг тоді вимагати цього від Ореста Івановича, знаючи, що він хворий. Шкода старого. Хороший чоловік був.
      Коли тато знайшов мені мого першого спонсора, то я дуже скептично поставився до його вибору. Але за цих чотири роки з Орестом Івановичем, я дуже сильно прикипів до нього. Та все ж йому було вже вісімдесят, коли він серйозно захворів. Два роки боротьби з хворобою — і три місяці тому він помер. Цей чоловік продовжував спонсорувати мене на чемпіонаті до кінця своїх днів. Він був занадто відданий своїй улюбленій справі, щоб відмовитися від цього. Після смерті старого, тато почав пошуки нового спонсора. Якраз у цей період в Україну повернувся Ендрю де Квінсі разом зі своїми доньками. Вони з батьком були знайомі ще раніше, адже мій покійний прадід, Гордій старший, був найкращим другом тестя Ендрю. Власне, коли тато зустрівся з де Квінсі, тоді вони й домовилися про моє спонсорування. Я не розумів, чому тато так вперто зачепився за цього Ендрю, але вибору в мене не було. Я понад усе хотів стати чемпіоном, аби довести татові, що не гірший за нього та сестру.
      — Агов! — Вадим махнув переді мною рукою, в якій палала цигарка. — Ти задумався. Невже згадалася одна з сестер де Квінсі?
      — Перестань! — обурився я, насупившись. — Я навіть не бачив їх.
      — І в інтернеті не дивився?
      Я закотив очі. Мені було абсолютно байдуже на дочок Ендрю. Я навіть не знав скільки їм років. Єдине, що має для мене значення, — це чемпіонат.
      Я помітив, що Вадим витягнув свій телефон. Він почав щось шукати в ньому.
      — Овва! Яка красуня, — сказав він, усміхаючись в телефон. — Лорена де Квінсі — старша донька Ендрю та Мелоді де Квінсі. Навчається в лондонському...
      Я не слухав його, а просто потягнувся до свого шолома. Швидко надів його та застрибнув на свій новенький мотоцикл «Ямаха».
      — Знаєш, яка різниця у віці між сестрами? — спитав у мене Вадим. Я похитав головою заперечуючи. — Дві хвилини! Цікаво, кого в сім'ї люблять більше: старшу чи молодшу?
      — Молодших завжди люблять більше, — озвалася сестричка Вадима. — Чи не так, братику?
      — Яно, що ти тут робиш? — здивувався він. — Хіба ти не під домашнім арештом?
      — Ох, ти не знаєш тата чи що? Він погрожує домашнім арештом, але ніколи не робить цього.
      — А мене він колись замикав у кімнаті, — пробурмотів Вадим.
      — Ну, як я вже сказала раніше, молодших люблять більше.
      Я міг би посперечатися з Яною, але не став цього робити. Ніхто не знає та ніколи не дізнається про моє відчуття неулюбленого сина в сім'ї. Важко було рости в тіні своєї ідеальної старшої сестри. І навіть зараз, коли вона зі своїм хлопцем їздить світом, батьки постійно говорять про неї. Не те щоб мене це сильно хвилювало, але інколи неприємно, що в їхніх думках так багато Вікторії.
      — Хто швидше до аеропорту? — запропонував я.
      Вадим подарував мені свою улюблену зухвалу усмішку, яка з'являлася кожного разу, коли хтось кидав йому виклик.
      — І назад, — додав він.
      Я кивнув головою, приймаючи його умови. Хлопець викинув цигарку в смітник, а після цього почав надівати шолом та рукавиці.
      — Ви ж це не серйозно? — схвильовано спитала Яна. — Будь ласка, скажіть, що це жарт. Ви не можете влаштувати гонку містом! У вас же є траси, де ви цим займаєтеся.
      — Зараз друга ночі, Ян, — сказав я. — На вулицях нема людей, а автомобілі трапляються вкрай рідко.
      — Тео має рацію. І хіба це вперше ми ганяємо містом? Скоро повернемося, сестричко.
      — А якщо вас спіймає поліція? Тоді будуть ду-у-у-уже великі проблеми.
      — Нехай спробують спіймати, але їм це ще ніколи не вдавалося, — мовив я та завів мотоцикл.
      Він приємно загудів піді мною, а моє серце почало битися сильніше в передчутті гонки. Я обожнював швидкість, шаленів від неї та марив нею, наче найкрасивішою жінкою. Якщо я і кохав когось у своєму житті, то це була саме вона.
      — Ви придурки! — крикнула сестра Вадима та відійшла від нас.
      Вона поки була занадто маленькою та переляканою, щоб зрозуміти нас. Я повернув голову до Вадима і він так само глянув на мене. Думками ми перенеслися на п'ять років назад, коли вперше стикнулися на вуличних мотогонках. Ми були заклятими суперниками, але з часом наше суперництво змінилося в дуже міцну дружбу. Я натиснув на стартер та підкрутив ручку газу. Мотоцикл зірвався з місця, залишаючи за собою пилюку. І лише в цей момент, міцно тримаючись за кермо свого мотоцикла, я почувався по-справжньому вільним...
      — Охо! — вражено сказав Вадим, коли я зняв тканину з мого новенького мотоцикла для гонок. — Це ж... Це "Хонда RC213-V"! Ти не уявляєш, Тео, що в тебе в руках!
      Він знервовано провів рукою по своєму волоссі, а тоді почав оглядати байк зі всіх сторін. Вадим був, можливо, не найкращим гонщиком, але дуже талановитим розробником та механіком. Він завжди допомагав мені з покращенням стану мотоцикла. Власне, завдяки йому я й відкатав свій останній сезон хоча б на шосте місце.
      — Це щось нереальне! — продовжував говорити Вадим. Він випростався та глянув на мене, вказавши рукою на мотоцикл в жовто-червоних тонах. — Ні! Знаєш, що це? Це мотоцикл чемпіона, Тео. Це, бляха, твій шлях до кубка.
      Я тихо засміявся з його реакції. Моя була майже такою самою, адже я не менше був захоплений цим мотоциклом. Ендрю перевершив усі мої очікування, коли дістав мені звіра, що неодноразово перемагав на чемпіонаті світу з мотогонок. Вадим мав рацію — перемога вже майже у мене в кишені.
      — У мене є дещо для тебе, — сказав я та підійшов до іншого мотоцикла, накритого тканиною. Я зірвав її, показуючи Вадиму старенький байк, який я викупив минулого тижня на аукціоні. — Треба його завести.
      Він кивнув головою та потер руки в передчутті. Ми інколи бавилися зі старенькими мотоциклами, щоб покращити наші навички в механіці та детальніше розібратися в конструкціях. Вадим мріяв створити та зібрати найшвидший і найміцніший у світі мотоцикл. І я чудово знав, що цьому генію колись вдасться це зробити.
      Ми деякий час розбиралися зі "старим барахлом", як назвав його Вадим. Нам не вистачало потрібних інструментів, адже новенькі не підходили до таких старих гайок. Довелося довго ритися в комірчині, щоб знайти щось. Я схопив декілька ключів та попрямував до гаража. Уже у дверях я насупився, коли помітив на своєму новенькому мотоциклі незнайомку. Я міцно заплющив очі та знову розплющив очі. Думав, що мені привиділося, але ж ні! Вона просто-таки вилізла на мій мотоцикл! Навіть я ще не встиг посидіти на ньому. Вона трималася руками за ручки, зосередивши погляд на незнайомих для неї кнопках. Її занадто світле, мабуть пофарбоване, волосся було зібране у високий хвіст. На ній була вузька біла футболка-топ з рожевим надписом "Baby", коротка рожева спідниця в складки й такого ж кольору конверси. Я скривився від кількості рожевого на ній. Розгубленість та збентеження змінилося на злість. Хто вона, чорт забирай, така, що дозволила собі сісти на мій байк?
      — Злізь з мого мотоцикла, Барбі! — суворо сказав я.
      Вона глянула на мене своїми блакитними, майже синіми, очима, а тоді на її обличчі з'явилася задоволена усмішка.— Хм, твого? — спитала вона з ледь чутним акцентом. — Він класний і... Зручний.
      Дівчина наче навмисно почала соватися на ньому, ледь підстрибуючи. Мене це ще більше розізлило, хоча я завжди старався бути стриманим. Я кинув інструменти на тумбу і підійшов впритул до неї. Вона вирівнялася на мотоциклі та сперлася руками позаду себе до сідла. Дівчина не відривала від мене свого погляду, наче хотіла навмисно вибісити мене.
      — Що ти не зрозуміла, Барбі? — крізь зуби прошипів я, дивлячись їй в очі. — Злізь з мого мотоцикла!
      Вона перекинула одну ногу та сіла таким чином, що ми тепер дивилися одне на одного. Я думав, що вона збирається злізти, але ця дівчина просто змінила положення.
      — Я не Барбі! — сказала вона, гордо здійнявши голову. — Мене звати Луїза-Карлотта де...
      — Мені байдуже, як тебе звати, — перервав її я, спершись руками до мотоцикла. — Послухай, Луїзо-Карлотто чи як тебе там, я востаннє по-доброму кажу тобі, щоб ти злізла та зникла звідси. Ти зрозуміла?
      Вираз її обличчя з легковажного та грайливого змінився на щось інше. Вона пройшлася довгим поглядом по мені, хоча ми й були в положенні надто близькому одне до одного. Я помітив на її повіках легенькі рожеві блискітки, а на віях була чорна туш. Губи дівчини, нафарбовані рожевим блиском, неприродно блищали. Так багато рожевого я ще не бачив у своєму житті.
      — А то що? — кинула виклик вона, глянувши на мене.
      — Добре! — на видиху сказав я.
      Вона трохи примружила свої очі в очікуванні. Я одним різким рухом схопив її за талію. Вона ахнула від здивування, а очі дівчини стали майже вдвічі більшими. Через близькість між нами я відчув, що її серце почало битися швидше, а дихання стало важчим. На щоках дівчини з'явився легкий рум'янець, і це точно не той, що від косметики. Я підняв її та опустив на ноги поруч з собою, не поспішаючи забирати свою руку. Вона виявилася низенькою, бо ледве досягала мого плеча. Дівчина розгублено та збентежено глянула на мене знизу вверх. Я вже хотів відпустити її та прогнати з гаража, як раптом почувся знайомий голос Ендрю:
      — Пункт двадцятий нашого договору, Тео.
      Ну, звісно! Хто ж це ще міг бути, як не одна з сестер де Квінсі? Я роздратовано відвів погляд та миттю забрав свою руку від дівчини. Вона чомусь трохи похитнулася назад.
      — Не хвилюйтеся, Ендрю, — байдуже сказав я. — Торкатися до свого новенького мотоцикла мені сподобалося більше, аніж до вашої доньки.
      Вона знову ахнула, але не відійшла. Дівчина продовжувала дивитися на мене, не змінюючи свого виразу обличчя.
      — Луїзо, негайно підійди сюди! — майже наказав її батько. Вона поспішила до нього, залишаючи за собою шлейф солодких парфумів. — Що ти тут робиш?
      — Я хотіла глянути на мотоцикл, — відповіла вона, махнувши рукою в мою сторону. — Це проблема?
      — Ти не повідомила мені про це.
      — А що тоді тут робить Лорена? — спитала Луїза, глянувши на дівчину, що стояла поруч з її батьком. — Їй можна приходити, а мені ні?
      — Вона попросила у мене дозвіл поїхати сюди зі мною, а ти зробила це без мого відома, — суворо сказав її тато. — Не змушуй мене замикати тебе у твоїй кімнаті.
      Вона трохи опустила голову та легко затремтіла. Після декількох хвилин мовчання, дівчина глянула на свого тата, винувато усміхнувшись.
      — Вибач мені за непослух, татусю, — солодким та милим голосом сказала вона. — Я не думала, що цей мій вчинок розлютить тебе. Пробач, будь ласка. Мені варто було повідомити тобі, перш ніж їхати сюди.
      Я був здивований, як за декілька хвилин змінився не лише її голос, але і поведінка. Вже не було тієї зухвалої дівчини, що нахабно залізла на мій мотоцикл. На її місці з'явилася мила та слухняна донечка, що начебто щиро просила пробачення у свого батька.
      — Поговоримо про це вдома, — буркнув Ендрю. — Ви обидві почекайте мене на вулиці. Мені треба поговорити з Тео.
      Лорена миттю послухалася батька та одразу ж вийшла з гаража. Луїза тим часом кинула на мене дивний погляд, який я не міг зрозуміти. Вона наче завагалася, але все ж попрямувала до виходу, опустивши голову.
      Я потягнувся до інструментів і глянув на Вадима, який, виявляється, був свідком усього, що тут відбувалося.
      Чомусь думав, що Ендрю буде вичитувати мене за те, що я торкнувся до його донечки, але натомість він сказав:
      — Ми з твоїм батьком прийняли рішення, що ти не будеш брати участь в цьогорічному сезоні чемпіонату.— Чому? — холодно спитав я, намагаючись тримати емоції під контролем.
      — Ти ще не готовий. Ми хочемо за цей рік підготувати тебе настільки, щоб ти був лідером з найпершого етапу.
      — Я і в цьому сезоні буду лідером.
      — Ти занадто самовпевнений, Тео. Це не завжди добре. Я оплачую твої перегони, а ти виконуєш усі мої умови. Контракт на три роки, якщо ти раптом забув. Я не хочу, щоб ти розчарував та осоромив мене, зайнявши ганебне місце позаду, як у минулому сезоні. Твій тато був надто переконливим, коли просив, щоб я взяв тебе під своє крило. Я не люблю непослух, тож будь хорошим хлопчиком. Зрозумів?
      Мені нічого не залишалося, як кивнути головою, стискаючи інструмент в руці так сильно, що гострий кут врізався мені в шкіру долоні.
      — Зрозумів, — сказав я.
      Після цих слів, Ендрю нарешті вийшов з гаража. І найперше, що мені хотілося зробити, — це розбити вщент мотоцикл, який він купив для мене на чемпіонат, а потім розірвати договір на малесенькі шматочки.
    Розділ 2
    
      Луїза
        Дві хвилини... Всього лише дві довбані хвилини повністю визначили моє майбутнє та місце у сім'ї з тієї миті, як я народилася. Я завжди в усьому була другою, гіршою та недостатньо хорошою в порівнянні зі своєю сестрою. Батьки та рідні змусили мене почуватися приниженою. Їм не подобалося, коли я вимагала занадто багато уваги до себе, але ж я всього лише хотіла почуватися люблячою дитиною. Та цього не сталося. Лорена — старша донька Мелоді де Квінсі та відповідно її наступниця. Мені доводилося рости, спостерігаючи за тим, як батьки звиваються навколо Лорени, аби лише догодити їй. Вони виховували її рівною собі, а на мене їм ніколи не вистачало часу. Можливо, мама й любила мене, але для батька завжди існувала лише старша донька.
        — Що це за вигляд, Луїзо? — спитав він, коли ми поверталися додому в автомобілі. — Хіба тобі личить носити такий короткий одяг? Ми ж домовлялися, що ти не вдягаєшся так на людях.
        — Але ж на вулиці літо! — сказала я, намагаючись звучати менш обурливо. — Усі дівчата носять спідниці та футболки влітку.
        — Не всі, — озвалася сестра.
        Я глянула на Лорену, що сиділа навпроти мене. На ній були легкі штани коричневого кольору та біла блузка на короткий рукав, ґудзики якої були застебнуті аж до горла.
        — Тато має рацію, — продовжила вона. — Королівським особам не пасує вдягатися так відверто.
        — Смію нагадати, що це ти у нас спадкоємиця королівського роду, а не я!
        — У твоїх венах тече кров де Квінсі, — буркнув тато. — Поводься відповідно, Карлотто.
        Я ненавиділа, коли він називав мене моїм другим ім'ям. Тато робив це вкрай рідко, і лише тоді, коли хотів насварити мене за щось. Я відвела погляд до вікна, міцно стиснувши зуби.
        — Це був той хлопець, якого ти спонсоруєш? — поцікавилася Лорена у батька.
        — Так, — відповів той. — Тео Ємчук. Його батько — мій хороший знайомий, тому я й погодився. Він, здається, здібний хлопець. Сподіваюся, що з ним проблем не буде.
        Думками я перенеслася на годину назад, коли вперше побачила його. Я інколи слідкувала за перегонами, тож багато гонщиків здавалися мені красивими та неабияк привабливими, але Тео... Він був якимсь іншим. І хоч його погляд був сповнений відвертої неприязні, це все одно змусило моє серце битися в шаленому ритмі. Те, як карі очі вивчали мене, близькість його тіла та один короткий дотик, від якого я мало не зомліла. Це було занадто, як для першої зустрічі, але водночас так мало.
        — Він мені здався хорошим, — сказала Лорена.
        Коли я глянула на неї, то помітила, що вона трохи опустила голову, ховаючи легкий рум'янець на своїх щоках. Схоже, не лише я запримітила Тео, і реакція сестри на нього мені зовсім не сподобалася.
        — Все одно вам краще уникати будь-яких хлопців, — заговорив тато суворим тоном. — Знаю, що ви уже дорослі, але не забувайте про наші правила. В усьому є межа.
        — Ти завжди повторюєш ці слова дідуся. — Лорена легко усміхнулася. — З кожним роком ти дедалі більше схожий на нього.
        І це було правдою. Колись у нас було менше правил, обмежень та заборон. Зараз же їх стільки, що я почуваюся так, наче живу в золотій клітці. Тато узгоджує та контролює абсолютно кожен мій крок. Я не можу заводити нових друзів без його відома, не можу зустрічатися з хлопцем без його згоди та не можу елементарно вдягатися так, як би мені цього хотілося. Я була ув'язненою та замкненою в палаці, бажаючи колись вирватися на свободу.
        — Я хочу, щоб ми з вами домовилися, — продовжив батько, — на автодром ви можете приїжджати лише зі мною, доки я не переконаюся, що це безпечне місце для вас. На щастя, це не буде довго, бо вже у кінці серпня ви повернетеся в Лондон на навчання.
        — До речі, я хотіла поговорити з тобою про один цікавий проєкт...
        Я більше не слухала, про що говорили між собою тато та сестра. Мене мало хвилювали їхні розмови, що зазвичай зводилися до бізнесу. Попри те, що Лорені було лише вісімнадцять, тато часто дослухався до її думки. Відверто кажучи, вона була краще обізнана в бізнесі, аніж я. Можливо, тому що мене не виховували як спадкоємицю? Я жила своїм не зовсім звичайним життям, намагаючись зробити його максимально комфортним для мене. На щастя, батько не був проти мого захоплення соціальними мережами. Я почала вести свій блог ще в чотирнадцять. Зараз у мене було майже двісті тисяч підписників в Інстаграмі. Я кожного дня багато працювала над тим, щоб назбирати свою аудиторію. Мені доводиться постійно знімати відео макіяжів, образів на кожен день чи конкретну подію, а також інколи вести прямі трансляції. Я завжди думала, що роблю щось корисне, рекомендуючи людям хорошу косметику чи одяг. Лорена постійно казала, що мій блог ніколи не буде мати успіху, але він таки був успішним. Можливо, не так сильно, як би мені хотілося, але я знала, що рано чи пізно слава таки наздожене мене.
        Коли ми приїхали додому, то я одразу попрямувала до себе в кімнату. Я вирішила пропустити сімейний обід, адже мені ще треба було зняти якесь відео для блогу. Я довгий час сиділа на ліжку та гортала стрічку Інстаграм у пошуках натхнення. Сьогодні було важко, як ніколи. Голова йшла обертом від усіх змін та подій, що відбулися за останні два роки.
        Не хотілося думати про погане. У голові раптом з'явився Тео, і те, що відбувалося сьогодні між нами. Може, комусь це здасться дивним, але я ще ніколи раніше не стояла так близько з хлопцем. Я вирішила пошукати його акаунт в Інстаграмі, що виявилося легше простого. У нього було мало фотографій, але він виклав швидкі історії. Я переглянула їх, зупинивши пальцем фотографію його нового мотоцикла, злегка прикритого тканиною. Я згадала, як сиділа сьогодні на ньому, доки Тео не змусив мене злізти. На фотографії з-під тканини виднілися червоно-жовті кольори. Точно! Сьогодні я зніму відео макіяжу в стилі спортивного мотоцикла таких відтінків. Ідея здалася мені геніальною. Я різко піднялася з ліжка та побігла до свого робочого місця. Мій погляд зачепився за досі відкритий на телефоні акаунт Тео. Трохи вагаючись, але я все ж натиснула "відстежувати". Цікаво, як швидко він підпишеться на мене у відповідь?
        Я налаштувала світло та камеру, підібрала потрібну косметику, а тоді почала знімати усе на відео. Коли закінчила, одразу ж перевірила свій Інстаграм. Розчаровано видихнула, коли не помітила серед нових слідкувачів Тео. Але ж це тільки дві години минуло. Мабуть, він зайнятий.
        Та все ж Тео не зробив цього ні в той вечір, ні в наступні дні. Я постійно перевіряла свій телефон, і чомусь мене страшенно злило, що він ніяк не відреагував на такий мій крок. Я взагалі мало за цим слідкувала, тож він мав би відповісти взаємністю. Ніколи ніхто не смів відмовляти мені!
        — Ти кудись їдеш? — поцікавилася я в тата за сніданком.
        — Сьогодні тренування у Тео, — відповів він. Я одразу ж розхвилювалася від згадки його імені. — Хочу подивитися, як він впорається з новим мотоциклом.
        — Я б хотіла поїхати з тобою, але у мене зараз урок з китайської, — заговорила Лорена, хоча її ніхто й не питав про це. — Можливо, іншим разом я поїду з тобою?
        — Так, звісно, — погодився тато. — Якщо ти хочеш.
        — А можна мені сьогодні поїхати? — спитала я. — Ти ж знаєш, що мені подобаються мотоцикли та й перегони загалом. Я б дуже хотіла глянути на це наживо.
        Тато трохи опустив голову, насупивши свої темні брови. Я знала, що він вагався. Так було завжди. Він ніколи не погоджувався зі мною одразу. Я мовчки та слухняно чекала, зосередившись на своїй тарілці. Попри свої не надто теплі стосунки з татом, я все ж знала його як облупленого та чудово розуміла, на які кнопки варто натиснути, щоб переконати його.
        — Добре, — все ж погодився він, — але ти повинна перевдягнутися, Луїзо.
        Я опустила погляд на свій короткий сарафан лавандового кольору. Він так сильно подобався мені, але я не могла в ньому вийти в місто.
        — Звичайно, — прощебетала я. — Вдягну джинси.
        Тато декілька секунд уважно дивився на мене своїми зеленими очима, а потім кивнув головою. Джинси він не любив так само, бо вважав їх робочим одягом. Я побігла до себе в кімнату та почала ритися у своїй шафі. Швидко витягнула звідти білі джинси та блакитну футболку з рожевим надписом. Я закохалася в рожевий колір через те, що його ненавиділа моя сестра. Мені хотілося бути максимально не схожою на неї, тому я ще й волосся пофарбувала у світлий блонд.
        Перевдягнувшись, я поправила своє волосся та швидко нафарбувала губи блиском. Батько уже чекав на мене у своєму автомобілі. Я сіла на заднє сидіння чорного "Ролс-ройса" поруч з батьком. Після цього водій рушив з місця. Моє тіло чомусь тремтіло в передчутті зустрічі з Тео. Мені було цікаво, як він відреагує на мою появу цього разу.
        Приїхали ми швидко. Користуючись нагодою, я першою вистрибнула з автомобіля. Я знову побачила той гараж, в якому була декілька днів тому. Біля металевих дверей стояв якийсь чоловік у звичайній чорній футболці та синіх джинсах. Я мило усміхнулася йому, ледь нахиливши голову вбік. Мій тато попрямував у його сторону, тож я поспішила за ним. Вони коротко привіталися та почали щось обговорювати. Я не знала, хто цей чоловік, але, здається, тато звернувся до нього на ім'я "Гордій". У мене з'явилася можливість втекти від батька, тому я непомітно проскочила в гараж.
        Одразу ж побачила хлопця, що стояв біля стола у вогнестійкому костюмі жовтого кольору з червоними шкіряними вставками. Його темне волосся було скуйовдженим, а сам хлопець застібав блискавку на своєму костюмі. Я вирівнялася та повільно підійшла до нього. Він не помітив мене.
        — Привіт, — привіталася я поруч з ним.
        Він не відповів мені, але я помітила, що його чорні брови зійшлися. Тео навіть не вшанував мене своїм поглядом. Я почувалася так, наче була сміттям під його ногами, яке не вартувало ніякої уваги. Мене це дратувало, бо ще ніколи ніхто не був таким байдужим зі мною. Я підсунулася ще ближче до нього та сперлася однією рукою до стола. Гордо здійняла голову, не відриваючи від хлопця свого погляду.
        — Я підписалася на тебе ще чотири дні тому, — сказала я. — В Інстаграмі.
        — І? — спитав він.
        Нарешті Тео глянув на мене. Його одна брова була злегка піднятою. Мені аж подих перехопило від цих красивих карих очей, що ледь переливалися зеленим відтінком. Я не бачила ще такого красивого погляду. Взагалі Тео був красивим повністю. Його виразні риси обличчя з цими гострими вилицями, прямим носом та пухкими губами здавалися мені ідеальними. Він підняв ще одну брову в очікуванні, і лише тоді я зрозуміла, що надто довго витріщалася на нього.
        — Ти не зробив цього у відповідь, — мовила я.
        — А повинен був?
        Його голос звучав так холодно, що у мене по шкірі мороз пройшовся. Я прочистила горло, намагаючись набратися більше впевненості.
        — Повинен. Я не підписуюся на всіх підряд, Тео. Вважай, що тобі пощастило.
        — Оце так щастя, — пробурмотів він. — Я не слідкую за людьми, які мені нецікаві. Твої макіяжі мене не надто приваблюють, Барбі.
        — Але ти все ж переглядав мої відео та фотографії, — задоволено усміхнулася я.
        — Як бачиш, мене не вразило.
        — Може, мені трохи змінити контент? Наприклад, я можу зняти на відео твоє сьогоднішнє тренування та викласти його в історію з твоєю позначкою.
        — Чим я заслужив таку честь? — спитав він, здається, глузуючи.
        Кутики його губ трохи піднялися, а сам хлопець почав надівати рукавиці на руки. Я встала навшпиньки та потягнулася ближче до нього таким чином, що мої губи майже торкалися його щоки.
        — Але я не беруся за безплатну рекламу, — серйозним тоном сказала я. — Тому в мене є одна умова.
        Тео вдав, що дуже сильно здивувався. Він трохи повернув голову в мою сторону, зустрічаючись поглядом з моїми очима.
        — І яка ж у тебе умова?
        Я задумано глянула в стелю, стукаючи пальцями по столу. Насправді в мене не було умов, тож потрібно терміново щось придумати.
        — Побачення! — випалила я. — Ти повинен запросити мене на побачення, і лише тоді я викладу відео з тобою у свій блог.
        Тео раптом голосно засміявся та похитав головою. Він підняв зі стола свій шолом.
        — А ти ще наполегливіша, аніж я думав, — сказав він, криво посміхнувшись. — Але я не ходжу на побачення з маленькими шантажистками, які не можуть змиритися з відмовою.
        — Це ти щойно мене назвав шантажисткою? — голосно обурилася я.
        Тео повернувся до мене так, що наші тіла майже торкалися одне одного. Я важко ковтнула, намагаючись втихомирити своє серцебиття.
        — Послухай, Барбі, ти не ставиш умов у моєму гаражі, зрозуміла? І так само ти більше не підходиш та не дістаєш мене, бо ми з тобою — не друзі. Я ненавиджу таких лицемірок, як ти, тому знайди собі нову жертву для своїх ігор. Я сподіваюся, що ти почула мене.
        Я легко здригнулася від його тону та слів. У очах защипало від сліз, але я мужньо витримала його погляд, навіть не кліпнувши. Він на декілька секунд завис, а потім буркнув собі щось під ніс та різко відійшов від мене. Тео швидко надів шолом на голову, прямуючи до виходу з гаража. Я деякий час дивилася йому вслід зі змішаними відчуттями всередині.
        Так, ми не друзі, але я і не хочу, щоб ми були ними. Це щось зовсім інше. І ти це відчуваєш так само, Тео...
...