«Intermezzo (Інтермецо)» Михайло Коцюбинський

Серед складних, зимових буднів нам задали в 10 класі прочитати цей короткий твір з назвою, що інтригує. Плюс від однокласниці почула позитивний відгук і зрозуміла-хочу читати (на додаток воно винесене у спеку)

І якого було моє здивування коли я не побачила «Марічки», яка втопилася через нерозділене кохання та «Петра» якого вбили на війні. (Не хотіла знецінити величину таких історій, просто занадто багато вже й читалося і обговорювалося схожих тем із книги до книги)

Все ведеться від так званого “я” і особисто мені дуже подобається така форма. Легко та приємно описано стан умиротворення та безумовного щастя. Ти ніби переносишся в теплі дні минулого і усамітнюєшся разом із дорогоцінними спогадами.

На закінчення скажу, що хотілося б бачити щось подібне на сторінках підручників частіше, того що було б близько кожному читачеві і могло підбадьорити, а не навпаки загнати ще більшу тугу.

У житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона просто не в силі витримати суєти цього життя і хоче втекти від усього світу подалі. Безглузда низка “потрібно”, “потрібно” і “потрібно” просто переслідує його. Саме у такий період життя я й познайомилася з «Intermezzo (Інтермецо)» Михайла Коцюбинського і закохалася назавжди. Від сірості та тьмяності, від втоми люди тікають по-різному, а головний ліричний герой вибрав самотність та природу. І не помилився. Вони допомогли йому розібратися у собі, ухвалити правильні рішення.

Не слід забувати, що новела – яскравий приклад імпресіоністичної літератури та, щоб зрозуміти, – її треба відчути.

Залишилося лише запакувати. Скласти необхідні речі – це одна з тих нескінченних «треба», яка слідує за ліричним героєм книги Михайла Коцюбинського «Інтермецо» безперервно і так нескінченно його втомлює. Адже життя, здебільшого, і є ті нескінченні «мусиш». Вони схожі на звіра з багатьма головами, які не дають спокою. Так само, як люди не дають жодної хвилини спокою, якого так хочеться. Навіть коли твоє серце потребує тиші, неможливо ніде сховатися від настирливої ​​Людини. Цей факт не те що розчаровує, він дратує та обурює. Як же дати потрібний спокій душі, що постраждала? Чи хоча б заснути? Ні, це допоможе. Бо навіть у сон входить (хоча на неї там ніхто не чекає) Людина.

Потяг — міцна залізна рука, як його називає автор, закинула його з міста в поле, але він сумнівається, чи відпустить вона його зі своїх надзвичайно міцних обіймів.

У будиночку сірого степу було багато кімнат і не було Людини, окрім героя. Він сумнівався, чи справді йому вдасться побути на самоті, чи ось-ось відчиняться безшумно двері і з темряви зазирне хтось, порушуючи своєю присутністю Тишу, таку довгоочікувану тишу. Саме вона дозволяє згадати, почути в собі, що ж головне в цьому житті. Про що ж ми забуваємо, коли день у день йдемо поблизу суєти? Але про це не можна згадати, коли Людина забирається тобі в серце і в душу, не питаючи твоєї згоди, живлячи тебе своїми емоціями, проблемами, жалістю. Чужі емоції складаються в тебе і починають переповнювати, тоді душа черствіє і перестає сприймати так, як належить. І часто Михайло Коцюбинський хоче сказати Людині: «Я втомився».

І тут, розплющивши очі, побачив він небеса і берізку, а ще зозулю. А вона, та маленька, сіренька пташка «сіє тишу по травах». І так добре стало, так добре. Світ цікавий та красивий, безкрайній. Він обіймає та пестить.

Раптом тишу і спокій порушують три білі, величезні кудлаті звірята — вівчарки. Вони гавкали, розривалися, піднімалися на задніх лапах, а ланцюг міцно тримав їх у своїх обіймах за горло, не даючи вільно дихати. І зовсім не зрозуміло, на кого ж вони сильніше зляться — на чужу людину, що оселилася біля них, або на свою неволю. Ліричний герой сказав, що не має перед ними страху і випустив одного з псів, але той не кинувся на людину, а хитнувся подалі від свого ланцюга, відчуваючи таку бажану свободу.

Степ – це зовсім інший світ. Тут немає суєти. Тут лише спокій, тиша та краса. У небі сонце сяє, а серед неосяжних нив — я.

Потужність і водночас легкість природи вражає. Десь там видніється невелика точка – Людина. Що вона робить, пересувається чи видає якісь звуки? Бо її поглинула беззвучність простору.

Якщо навіть слід на Землі ця точка залишає, він швидко зникає, оскільки Людина ніколи зможе порівнювати пишноті природи. Тут, серед степового шуму, безтурботного та впевненого, править спокій. А вітряк своїми крилами каже, обіцяючи, що так буде завжди.

Вже кілька днів ліричний герой перебуває поза цивілізацією. Його душа набуває гармонії та спокою, якого йому так довго не вистачало. Прогулюючись цілий день і насолоджуючись природою, чоловік надвечір повертається «свіжа, як недоторкана квітка».

Але бути в будиночку навіть пізно не хотілося. Він сідав на порозі і спостерігав, як ніч себе будувала. Складала колону за колоною, плела сіточку з тіней, а пізніше заключним штрихом додавала зоряну лазню. На самоті, переживаючи свободу та спокій, герой книги Михайла Коцюбинського «Intermezzo» зараз міг піти спати. Але спочатку треба було побажати нивам: «На добраніч». А ще зозулі.

Наступного дня щедро обдаровував сонячним промінням. І повертатися до сонечка спиною було б невимовною зневагою. До нього хотілося посміхатися. Прямо йому в обличчя. Адже воно засіває душу золотим насінням. Що ж із нього виросте?

Сонце п’ється, як чиста, джерельна вода, яка так необхідна спраглий тілу. Саме його світло зможе допомогти душі засмагнути, щоб потім вона стала захищеною навіть від жала комара. Герой книги Михайла Коцюбинського “Intermezzo (Інтермецо)” ловить себе на думці про те, що він починає розмовляти зі світилом, ототожнюючи його з живою істотою. А це, мабуть, означає, що йому вже не вистачає Людини.

Саме тут серед поля можна осмислити свою спорідненість, спорідненість із матінкою-землею. Михайло Коцюбинський каже: “Я також, як і ти, пустив свою душу під пару”.

Земля у місті зовсім інша. Людина змогла її ввібрати, вона лежить придушеним залізом і бетоном. А тут можна відчути її зовсім інакше, стати близьким до неї. І куди не глянь, усюди краса, світ прекрасний!

А ще дуже добре пити молоко. Воно є справжнім екстрактом лук.

Герой відчуває своє багатство, він багатий на землю, і для цього не потрібно ні документів, ні дозволів, ні партій…

А маленька сіра пташка, що літає поруч, не просто ріже крилами повітря, вона насправді натягує струни від неба до землі і навпаки. Як вона харчується, щоб виконати свою роботу. І в неї виходить, виходить створити арфу, яка голосно грає на струнах неймовірної краси симфонію степу.

Душа стає спокійною, отримує рівновагу та гармонію. Життя заграло зовсім іншими квітами і тепер можна сприймати в яскравому світлі думку про те, що відкривається ще один чистий білий аркуш життя.

Звичайно, це колись трапилося і сталося – герой зустрівся з Людиною у полі. Це була людина з народу, яка нагадала про образи зі звичайного для бідних людей життя — голоду, важкої праці. Чоловік говорив-скаржився, а автор уже був готовий його слухати, бо струни його душі вже були напнуті і чуже горе могло на них спокійно зіграти. Душа втратила черствість. Тепер усе по-іншому. Слухав, що люди від бідності та горілки, перебуваючи у безпросвітній темряві, їдять один одного. Чи заслуговуємо ми на сонце, яке все одно нам світить?

Тепер настане повернення. Зозулька змогла налаштувати душевні струни, натягнути як слід. І тепер – до Людини. Душа готова.

Класика – безсмертна, і завжди буде актуальною! Такі книги потрібно регулярно читати