Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з білих яблунь дим.
Присягання золотом позначений,
Я не буду більше молодим.
Вже нерівно стане серце биться,
Холодок до нього проника,
Тож і світ березового ситцю
Не заманить босого блукать.
Дух бродяжий, ти все рідше ранню
Звеш мене в незвідані путі.
О, моє зів’яле розцвітання,
Буйство зору, спалах почуттів!
Став скупішим я в бажаннях нині.
Чи наснилось ти, життя мені?
Ніби я весною в ранок синій
На рожевім проскакав коні.
Тлінне все, що в світі нам явлене.
Тихо ллється з кленів листу мідь.
Будь же ти навік благословенне,
Що прийшло прожить і одлетіть!
Читати вірш Єсеніна “Не жалію, не зову, не плачу…” потрібно, повністю занурившись у настрій поета. Це ніби надіти його взуття і пройти його шлях, спіткнувшись на кожен камінь на життєвому шляху автора.
Сергій Єсенін прожив дуже коротке, але дуже яскраве, наповнене подіями життя. Бунтар по суті, женолюбець і лихий кабацький завсідник, сповнений хмільного веселощів, задира і бешкетник, неугодний владі. Здавалося б, усе його життя для обивателів було зрозумілим і простим, як на ладони. Але хто з них пізнав душу поета? Хто знав, які думки, яка глибина переживань, який відчай і яке кохання мучили поета.
Елегія “Не жалкую, не кличу, не плачу” – це вірш про швидкоплинність буття, про тугу за прожитим життям, сповненим вселенської самотності серед багатомільярдного людства.
“Не жалію, не зову, не плачу…” Сергій Єсенін написав у 1921 році, у той час коли він подорожував за кордоном разом зі своєю другою дружиною – Айседорою Дункан. І в ньому пронизливою нотою звучить туга про минуле кохання, яке він колись відчував до цієї неймовірної жінки, і розчарування тому, що більше йому нема про що мріяти. Найчастіше буває, що мрія окрилює лише доти, доки залишається мрією. Ставши реальністю, мрія вмирає. Так сталося і з Єсенін. Мрії про славу, мрії про визнання його таланту, мрія про цю жінку, яку він обожнював у Москві – збулася. І померла. Поет ні про що не шкодує. Але той, хто прагне і сподівається, більше немає в його серці. У ньому живе тільки минуле – ілюзорне, як туман літнього ранку, як нагадування про швидкоплинність та тлінність людського життя. Їхні світи з коханою колись жінкою більше не збігаються. Текст вірша повністю представлено на нашому сайті.
