Відколи вічний дав суддя
Мені всевідання пророче,
Сторінки злості й зопсуття
Скрізь увижають віщі очі.
Я скрізь любов вістити став
I правди чистої науку,
А темний люд на мене зняв
Озброєну камінням руку.
Утік із міста я, нагий,
Жалоби попелом укритий,
I от в пустелі кам’яній
Живу, господнім даром ситий.
По слову вічного, земне
Мені покірне там створіння,
I зорі слухають мене
I сиплють радісне проміння.
Коли ж по вулицях міських
Іду поспішною ходою,
Старих я чую прикрий сміх
I слово, значене хулою:
“Дивіться, діти, приклад вам:
Був гордий, розійшовся з нами,
Хотів запевнить нас, що сам
Говорить бог його устами.
Дивіться ж, діти, онде він,-
Який похилий і знебулий,
Похмурий, темний, як зігнули
Його зневага і проклін!”
Переклад Миколи Зерова
Переклад Грязнова Олександра Андрійовича
Відколи дав мені творець
Гірке всевідання пророків,
Читаю я в пітьмі сердець
Сторінки злоби і пороків.
Став проголошувати я
Учення, господом натхнене,
Та паства заздрісна моя
Жбурляла камені у мене.
Посипав попелом главу
І геть пішов я манівцями.
Один в пустелі я живу,
Як пташка, божими дарами.
Там вищій волі завдяки
Мені покірні всі створіння;
І навіть слухають зірки,
На землю сиплячи проміння.
Коли ж крізь місто гамірне
Я пробираюся нагально,
То старці, стрінувши мене,
Онукам вказують повчально:
“Ось приклад гордощів для вас!
Він хизувався перед нами:
Переконати здумав нас,
Що бог рече його вустами!
Ви дурня бачите цього?
Який обідраний, негідний,
Який худий, похмурий, бідний,
Як зневажають всі його!”
Аналіз вірша «Пророк» М. Лермонтова
Лермонтов вважав себе учнем і послідовником великого Пушкіна. У своїх творах він прагнув розвинути та поглибити ідеї, закладені своїм попередником. Яскравим прикладом цього є вірш «Пророк», написаний поетом 1841 року.
В останні роки життя Лермонтов все частіше відчуває розчарування у досягненні своїх ідеалів. Мотив самотності та нерозуміння надзвичайно посилюється. Невиправному суспільству людей поет протиставляє гармонійний світ природи, який живе за вищими законами добра і справедливості.
Пушкінський «Пророк» визначає перетворення людини. Чудовий дар він прагне передати людям. Своє найвище призначення пророк бачить у покращенні та виправленні людського суспільства. Йому притаманні життєрадісність та віра у краще майбутнє.
Лермонтов був свідком краху пушкінських ідеалів. Навіть трагічна смерть великого поета не торкнулася людських сердець. Сам Лермонтов постійно піддавався глузуванням за свої гарячі щирі думки. Його «Пророк» — романтик, що розчарувався, що символізує долю самого поета.
Пророк набуває найвищого духовного знання і починає свої благородні проповіді серед людей. Його заклики до добра та справедливості викликають різко негативну реакцію. Люди, що занурилися в ваді, не тільки не слухають пророка, але й закидають його камінням. Переконавшись у тому, що його вчення не зустрічає вдячних слухачів, пророк покидає суспільство та віддаляється у пустелю. Тільки тут він знаходить спокій. Природа не відштовхує ізгоя, його мови сприймають навіть зірки.
Незважаючи на злидні і мізерну «божу їжу», пророк по-справжньому щасливий у пустелі. Якщо він змушений відвідати людське суспільство, то прагне якнайшвидше його покинути. Ставлення до нього людей лише посилюється на гірший бік. Його ставлять як приклад дітям, як символ людської гордині. Суспільство вперто тримається за своє уявне благополуччя, на тлі якого пророк виглядає жебраком, що вижив з розуму старим.
У вірші «Пророк» Лермонтов використав біблійний сюжет із Книги пророка Єремії. Цим він замаскував справжній громадянський сенс твору. Основна думка поета – творець приречений на самотність. Він зможе приховувати у собі істину, а спробує розповісти про неї людям, які ще готові до розуміння. Ідеї митця випереджають час і розкривають таємниці майбутнього. Неминучий результат – смерть, вигнання чи добровільна відмова від життя. Жереб визначив двом найбільшим російським поетам перший варіант.
